субота, 7 грудня 2013 р.

ТЕЛЕФОННИЙ БУДДА Т о м и к П Е Р Ш И Й

   
                                                        Т о м и к  П Е Р Ш И Й

    _______________ Книга  МЕНЕ НАЗОВУТЬ ЛИСТОПАДОМ _________
                            ------------------------- Узбіччя-------------------- 

***
Я живу в телефонній буді.
Інколи мені дзвонять…
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома…


***
Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті.
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може, є ще здатні
Стверджувати вперто,
Може, й справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді, в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В пінявім льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайомо зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.

КАЗОЧКА
Прийдеш туди, де вічності узбіччя,
Кору погладиш вербину рябу,
І сиза птаха зазирне у вічі:
– Ворли, ворли. Забув мене. Забув.
Ну ось той шлях, що рвався з-під карети…
Примарний сквер -- прийми його журбу...
Там хтось тебе шукає, кличе: «Де ти?!.»
Забув мене!Забув мене...Забув...
Тьмяніють, нишкнуть образи далекі,
І дух дощу розпочина сівбу…
А  плюскіт крапель, мов голубчин клекіт:
«Ворли-ворли.Забув мене. Забув»



 ***
Востаннє ця облізла електричка.
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
Покутує торішній перегній, –
Є в осені властивість забувати
Усіх, навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд осмислена суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А може, просто вогкість на очах.


***
Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми по колу ходимо
Там, де стежок нема?
– Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
– Я вас веду чи ви мене?
– Хлопче, ти тільки сам.

***
А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
З нього вибрести я не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може, я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь – терня в зеренцях…
Не дивись мені вслід – то гріх.
Це неправда, що я не вернуся.


ПІД КАМ’ЯНЦЕМ

Десь
, дві дороги тінню загативши,
Ржавіє чорний дуб, немов пістоль.
І нишком на корінні пишуть миші
Зубасту правду їхніх вічних доль.
Доспіють вірші, і півні допіють –
Прозорий кінь не їстиме із рук.
А трави досі щуляться й пітніють,
Де танцював аркана Кармелюк…


***
Я не виднівся вам серед туману,
Я не беріг від віхоли беріз.
Весні було сто літ, а лід не танув,
То ж я до вас нітрохи не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці є зчорнілий камінь:
Це ж треба -- анітрохи не проріс.


***
А при дорозі достигли сливи,
А від пилюки подітись ніде,
А той автобус такий щасливий,
Напевно, з того, що просто їде.


***
Коли журавлі відлітають у літо,
Навряд чи їм заздрити  варто...
Сивим не стане їх пір"я
Від першого снігу –
Тільки від старості…

                             



  ---------------- Вечір для історії ---------------------------



МАРЕВО

Сто сонць. Рожеве озеро.
Вода підступно тепла --
Вона вважає тонучими нас.
Той берег, що народжений
В очеретяних стеблах,
У них іще народиться не раз.
Ці надра тихо дихають,
Так тихо, щоб почули…
І  вперто ми не дивимось туди,
Де чорне дно здіймається
Крізь жовті хмари мулу…
Де перший страх вилазить з-під води…


***
Чи то вершник, чи то привид…
Мчить по шляху в Чорний ліс
То притулиться до гриви,
То на повен стане зріст.
Він інакшає щомиті:
Щойно – хлопчик, вже – юнак…
Чи то сам собою снить він,
Чи для когось – віщий знак…
Буде в куряві зникати,
І, зірвавшись, ані світ,
Сивий Довбуш вийде з хати
Подивитися услід.
Стисне палицю правиця,
І в зіницях замість сліз
Заяріє, заятриться
Чорний-чорний-чорний ліс…


***
Зрине над плесом
Дракон-імператор.
Спіниться небо
До самого дна.
В нас за плечима
Розверзнутий кратер.
Не озирайся –
Ти в мене одна.
Все тут несправжнє –
Хай Бог нас боронить...
Люди -- не люди,
Пташва -- не пташва...
Не озирайся –
Ну що нам дракони?
Не озирайся –
Ти в мене жива.
Час прокидатися –
Знаєш мабуть це...
Ложе скрипуче –
То й сниться страшне...
Мить перед тим,
Як щелепи зійдуться,
Не озирайся –
І нас омине...


***
Шлях зарослий і нестрімкий.
Дикий став, як русалчин посаг.
Тут так віщо, аж квітне кий –
Зашкарублий пастуший посох.
Тут народжені в глупу ніч
Святять кров’ю окріп отрави.
Озирнуся - немає нич...
Не поможуть їм розрив-трави...
І від чарів,і від меча
Вбережуть мене духи поля...
Я приходжу, а всі мовчать.
Я приходжу, а ти – тополя…


***
Це вікно, що зашторене глухо,
Має дивні таємні утіхи…
Їх не так вже й багато, щоправда,
Та одна із утіх його – я…
Зазвичай, коли йду повз будинок,
Неважливо – увечері, вранці,
Хтось важку візерунчасту штору
Відхиляє…І добре вікну…

 ***
Пройнявшись  диханням  вулкана,
Тремтять тичинки в надрах чаш.
Нехай тюльпанам сили стане,
Цвісти націлий космос наш.
Незриме  мусить  відболіти,
Бо  ще не час. Бо це не гра…
Бабуся  Ванга  любить  квіти,
Бабуся  Ванга  вже  стара…



***
Ходить сніг по великих містах,
Ходить сніг по застиглім столітті:
Я – не страх, я не страх, я не страх,
Я -- неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево сигналять таксі,
Замерзають начорно каштани...
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку:
Я один. Я один. Я – один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні:
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.


НАПЕРЕДОДНІ

Я поїздам повірю скоро,
Нехай везуть, куди бажають.
Хай на вокзал зійдуться хором
Ті, що мене не проводжають.
І на платформі буде сіро,
Зате -- ні смутку, ні образи...
-- Я, може, й вам би щось довірив…
Та вже, напевно, іншим разом...

***
Завтра буде вечір для історії,
Під ногами вибухне зима.
Побажайте ґлорії-вікторії,
Побажайте хоч би жартома.
Буду йти простий і неображений,
Буду йти, як всі мої сніги,
Не чужий, не впізнаний, не зраджений,
Поки що не битий за борги.
Світлотіні ковзатимуть лицями
Лиш не розгубитися б, коли
Вічність освятиться блискавицями --
У салют усім, хто не дійшли….


ПРОВЕСНА
І
В той вечір всі калини,
Що кимось нам були,
В непам"ять нашу линуть
З полегкістю золи...
Прозорішають лози
І ронять з- поза меж,
То ягоди, то сльози сльози --
Невже не пізнаєш?..

ІI
Небо втягує дерева, і ті коряться.
Злітають вони, і з коріння їхнього
земля сиплеться.
І лише Мавчину вербу не пускає за ними
власна гілка,
що третього дня сопілкою має стати…

                               



  ----------------- Необірваним яблукам ----------------------------




  ***
І приходить старенький чорт.
В найтемніші приходить ночі.
І шепоче не знати що.
Чи молитву якусь шепоче…
І таємних шукає місць.
І сліди залишає босі.
І клякає. І землю  їсть.
А земля вже тверда, бо осінь…

                             

***
Задихнулося мною вогнище.
Осягти б і схилитись чемно.
Ще яскрітиме крик холонучи,
А на світі вже буде темно.
І ковзне вужем між вуглинами
Довжелезний блискучий відчай.
Як розверзнеться вир ялиновий,
Хто не кидав дров – хай не свідчить.
 Кров вогню на щоках запечена.
Замело мене чорне листя.
Може, істина ще не речена,
А її вже усі зреклися...



                                  Віктору Цою,
***                                  цитуючи Олександра Башлачова

За вікнами дощ, за вікнами дощ.
На вікнах пітьма і цвіль.
Болить? – ну і що ж? Болить – ну і що ж?
Який це, до чорта, біль?
А світ, як колись. А світ, як колись…
Святий до самих основ…
Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,
Як горлом іде любов…


***
Він підійметься з дикого яру,
Ще ніким не полоханий звір,
Щоб, учувши далеку флояру,
Задивитися в зоряний вир.
А печаль буде зватися вітром
І хитатиме всохлий полин.
Буде хтось, відхиляючи віття,
Прокрадатися поміж ялин…
І на поклик високої долі,
Завагавшись на мить на краю,
Білосніжний підстрелений олень
Перескочить безодню свою.




САД
Необірваним яблукам
Важко робитися сивими.
Відрипівши не в лад,
Промерзають мої сліди.
От і все, от і все.
Якщо можна, зостаньтеся сильними,
Лиш ніхто, лиш ніхто
Хай повік не приходить сюди…
Тут немає алей
І немає де свічки поставити,
У столітнім тумані
Цар-голуб зіниці клює.
Правда, є десь вікно,
Але що воно може поправити?
Скрижаніле, сліпе,
Не моє, не моє, не моє…
А дотична пряма,
Що колись називалася обрієм,
Розчинилась в ночах
За відсутністю власних ознак.
Не приходьте сюди,
Якщо навіть залишитесь добрими,
А як хтось би прийшов,
Ну то що вже? Нехай буде так.



***
Блискавка світ розкреше.
Трохи принишкне час.
Скинете плащ, і вперше
Я не впізнаю вас
Знов перебій напруги --
Світло і тьма нараз…
Лампа помре, і вдруге
Я не впізнаю вас...
Джин, що живе в касеті,
Встигне зжувати вальс.
Північ проб’є, і втретє
Я не впізнаю вас.
Вулиць іскристі ріки
Блимають пульсу в такт.
Світе ж ти мій великий…
Як же це я отак?..


***
                                                Леоніду Глібову
Коли найдальша  далеч  ця
І найтихіша з тиш
Об човник твій ударяться,
Не відганяй, облиш…
Нехай назустріч  вербоньці
Полине тінь човна
Ну, хто сказав: “Не вернеться”?
Ще вернеться весна…




***
                                          Мар’яні Нейметі
І все, що є, – примарне, наче гори,
Дрімуче, мов нотатки чорнові...
Цей теплий камінь досі не говорить.
Лише цвіте щоосені в траві.
І тільки й лісу, щоб не чути крику.
А як почуєш – затремтить рука...
Хто вміє з крику витесати скрипку,
Порве їй струни ніжністю смичка.



 ***

Заскриплять поїзди
Із вокзалів заплаканих.
З манускрипту небес
Ангел зніме печать.
Доки вітер жене
Снігурів переляканих,
Доти з білих сторіч
Наші кедри мовчать.
А дороги, дороги
Скоряються дорого.
Може, є десь котрась
Без розлук, без розлук —
Хай застигне на склі
Вічний помах “До скорого”.
І валізка порепана
Випаде з рук.
І на станції тій,
Де колеса заклинює,
Ти покинеш вагон
І злетиш над кущі…
Аби стати дощем
І по мосту Калиновім
Перейти на той бік
Так, як ходять дощі…




                                          ------------------ Прірва небесна ------------------------




 ***
Очі в них криваві, як неділя.
Масті їхні білі і гніді.
Коні потойбічного весілля,
Купані в русалчиній воді.
Перший кінь упав на краї світу,
Другий кінь упав на краї дня.
Третій кінь пішов топтати вітер.
П'єте воду, – згадуйте коня.
Там де тіні келихами дзвонять
Де не злазить сонце із олив,
Сивий циган, звихнутий на конях,
Наостанок стайню запалив.


***
Пірнуть дві іскорки з пітьми
В піну вишневого коктейлю.
А це не ми. Не ми. Не ми.
Це тільки свічі пестять стелю.
Це тягне тишею від стін,
Що на чиєсь безсоння хворі.
Долівка скрипне – мабуть, він.
Наш чорний сторож в коридорі.



НОСТАЛЬГІЯ                    

Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати поважну мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись крок за кроком
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому шерсть обпік…
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів про пусте питати.
Та просив завертати в гості
Ще хоч раз на наш довгий вік.


***
                                              Василю Стусу
Тоді ще наливалися теплом
Червонобокі сни в чиємусь літі.
Усе це раз колись уже було.
Усе це повторилося на світі.
Сахнувся спокій від рипких воріт,
І стежка задихнулася ходою…
І знов слова достиглі з мокрих віт
Хтось пошепки зриває над водою…





***
                            На людские голови
                                              лейся забытье.
                                                                М.Цветаева
Січень ходить голубом --
Все б йому кутя...
Хай на наші голови
Ллється забуття.
Начебто утаєно
Моторошне щось...
Поки наливаємо,
Доти сміємось...
Буде пісня тихою,
Місяць --  молодим.
Та димок над стріхою
Перейде у дим...
Псам сусідським голодно,
Виють без пуття…
Хай на наші голови
Ллється забуття...


***
Що чисте поле,а що місто наше-
Знайдеться грозам розгулятись де...
Дівчатам страшно -- жодна з них не зна ще,
Кому на серце крапля упаде...
А ти, мала й хоробра ,мудрій долі
Підказуєш загадане ім"я.
І дощ іде. Один, без парасолі.
Іде тобі назустріч, наче я...

***
Зачаклуйте мене.
Зачаклуйте мене, ради Бога…
Пахне тьмою свіча,
Що колись обпекла мою суть.
Ще десь є в моїх снах
Три гори, водоспад і дорога,
І отари смерек,
Що вночі їх ведмеді пасуть…
Я, здається, там був.
Я підходив до сивої прірви.
Тільки очі відвів
Від сліпої її глибини –
Поковзнеться нога.
Срібний пазур сорочку розірве...
Це так дивно, коли
Ти усміхнений і без вини…

***
А що не писав – вибачай, моя пташко.
Мені було важко. Мені було важко.
Вузькі коридори, приглушені кроки.
Хвилини, мов тижні, і тижні, мов роки.
Змарніли слова, і злягли сподіванки.
На склі порохами осіли світанки.
Хотілося жити, хотілося вити.
І подих стискали бетонові плити.
А ти ворожила на білу дорогу,
Чи в доброму Львові не сталось нічого…



***
Ми будем жити довго, мов печаль.
А може, трохи довше від печалі.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Нас тільки двоє на твоїм причалі.
А ще тут вітер – в спину і в лице,
І ці піски, гримучі й непролазні,
І це довговолосе деревце,
Що явлено ознакою оази.
Ми будем жити довго, мов печаль.
А з нами: леви – прайдом,
                                              бджоли – роєм…
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Якби причалив – нас було би троє...




 ***
Ти колись мою тишу випестив.
Ти мій крик поховав у млі.
І якось не зумів я випасти
Із тремтячих долонь землі.
Репне хмара тугою просинню.
Жовтий жар сторінок сягне…
Назовуть мене просто Осінню.
Листопадом назвуть мене…

   

_______ Книга ОСІНЬ НА МІСЯЦ, АБО УСМІХ ДРАКОНА___________
                                              ----------------- Право початись ------------------------


***
Утратили мову дзвони...
А він покружляв - і вниз...
– Добридень, старий драконе.
Кому ти сьогодні снивсь?
В зіницях - вогонь сапфірний,
А хвіст вивертає твердь.
– Кому ти сьогодні вірний?
В чию закохався смерть?..
А ікла іскряться натще –
Невже це і весь закон?
Клекоче...Неначе плаче –
Сміється старий Дракон.


***
Я падав, і здригалася вода.
Так легко спотикнутися об тишу...
А та верба і досі молода,
Що я про неї  віршів не напишу,
Допоки упізнатися не зміг
В  калюжних надрах – в  небі мезозою –
Де вісімнадцять  осеней  моїх
Клубочаться  останньою грозою.



***
Коли дим небеса підпер,
Щоб не впали вони на місто,
Я долонями очі тер –
Назовіть мене терористом…
Я за щось довіряв сльозам.
Я блукав цим шаленим краєм…
Був я дикий. І був я сам. –
Назовіть мене самураєм…
В міфах мандрів і снах осель
Перемішано час і відстань.
А для мене реально все –
То ж не смійтеся з реаліста…



*** 
Вона з’явилась із темнотою. 
Ковзнула іскрами по стіні. 
І запитала: “Ти знаєш, хто я?”... 
Звичайно, знаю. Звичайно, ні... 
Сліпучі кадри чужої ери... 
Ті давні інші, ким був я сам... 
Он звір, що зрадив теплу печери, 
Чий погляд – дзеркало небесам... 
Холодна пам’ять гойда на хвилях 
Дрімучий місяць, що обгорів. 
І так протяжно по мені квилять 
Кошлаті родичі на горі... 
“Поблідни, хлопче, від світла таїн. 
Я витчу наново полотно...” – 
Вона всю ніч напроліт мотає 
Документальне своє кіно... 
У мідних латах душі затісно...
Вогні на вежах. Життя навскач. 
Червоний місяць в тонелі висне. 
І знову чути знайомий плач... 
Зав’язка балу. І та, у білім. 
Кришталь на друзки. Рядки в альбом. 
Сурма заклична. Листи відцвілі -- 
Папір, де місяць застиг гербом... 
Та небу дня би. Воно багряне. 
Сни недопиті – лиш каламуть... 
Сміється гостя...І тане... Тане... 
– Ти віриш? 
– Вірю. 
– Тоді забудь.



***                                          Темно. Страшно.
                                            Плакати не можна.
                                    Ігор Павлюк
А коли не можна плакати, –
Починається війна.
Срібно-чорними атаками
За розхрестями вікна.
Треба впасти і затихнути.
Треба слухати громи.
…Бо коли не можна дихати, –
Починаємося ми…



***
На ходу зіскочив зі сходинки,
І тепер належиться мені
Згадувати прізвища будинків
І провулків прізвиська смішні..
В цьому краї дійсні лиш трамваї,
Ляж,до рейки вухом припади -
Так, здається, часто помирають,
Тільки жартома й не назавжди...
А тепер вставай, бо в тебе справи.
Хто іде чи їде – всі праві.
Відучора вже триває травень.
Значить, скоро бути і траві...
У провулку – рай котам і кішкам.
У провулку – затишок і тінь.
Тут в кав’ярні хилять по келішку
Ті, у кого вічність на меті.
Я замовлю безкоштовну воду.
Тихо  в кнайпі  стане, хоч дурій…
І засвідчить кран водопроводу
Хриплим кашлем -- нездійсненність мрій.



***
                    Ірині з хлібним прізвищем
І губляться смутно у місті, як в лісі,
Безрогі трамваї, смішні і гніді.
Природа заслабла на +38,
Бо нині неділя, НЕДІЛЯ, НЕ-ДІ…
ЛЯСОЛЬ - ФАМІРЕДО -- то сіль і фасоля.
Вже суп достига в казанку жебрака.
Така Твоя Воля.Така його доля.
Така, значить, Воля. І доля – така.
О пів на сніданок. Пульсує годинник.
Дрімають в під’їздах мангусти й коти.
На площі - фонтан, а на грядках, на динних,
Ні змій, ні людини. Тож можна іти.



***
На Місяці – осінь.
Він змерк і пожовк.
Я вию у просинь.
Я – Місячний вовк.
Озветься з туману
Хтось дикий, як я...
Навий мені  ранок,
Вовчице моя…



***
А звір старенький дише через силу,
І струни сну перебирає Норд:
Останній раз ялина сніг струсила –
На ній і замикається акорд.
Не треба так. Не треба. Ну навіщо?
Не вгадуй чим кишіє темнота...
Струсивши сніг, ялина стала вища
І вітами півсвіту огорта...
І світла вже не втримати в корі їй:
Пожежі бути – тільки-но пролий.
Старенький звір між ребер кулю гріє...
А я в сльозах. Бо добрий і малий.



***
Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І ущухне зима.
І її намело позакрай.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.


***
Бджола проповзе
По гітарній струні,
І пирснуть у вічі
Свічок, чи тюльпанів,
Чи маків вогні,
Оманливі й віщі.
Розсунуться штори –
Така вже пора.
Прочиняться двері…
І скрипне незграбна
Величність пера
По сивім папері.
Хай тему із квітів,
Тіней і свічок
Хтось грає по нотах…
Збирає бджола
Чи то пил, чи пилок
На макових ґнотах.








МОЛОДШОМУ СВІТОВІ

Догорять твої сталеві роси.
Докипить підмісячна ріка.
Хтось у снах тобою відголосить.
Хтось тебе загубить у віках.
Ти почнешся, але вже не вперше.
Ти приймеш імення не своє.
Ну, а місяць – може, він і є ще.
Вір, маленький, – може, він і є.
А коли гусята жовтодзьобі
Прокурличуть в небі Восьмий День,
Може, ти відчуєш, як по тобі
Сивий Мікеланджело іде..






                                    ----------------- Містерія з мокрим снігом -----------------------------------


***
Пора, пора. Напевно, що пора.
Усі колись  вертаються додому.
Печаль стара. І ніч така стара,
Як світлий хруст у вогнищі рудому.
Все як тоді. І листя по воді.
Все як тоді. І краплі на волоссі.
І ті  здригання, вогкі і тверді.
І те тремтіння, стиснуте і босе
Іскриться  сну  непройдена межа.
І виє пес таку надривну  втому.
Все як тоді. І ти ще не чужа…
Усі колись  вертаються додому.




***
                                Л. П.
І прийде по першому морозі
З вітряного виру нестрічань
Дівчинка з веснянками на осінь,
Дівчинка з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти
І впадуть, невтримані,  до ніг
Дівчинці з веснянками у вітер,
Дівчинці з очима в мокрий сніг…
Захрустять крижин дзеркала пінні,
І чиєсь задивиться вікно,
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…



ФРАНСУА
Масті не ті в колоді.
Ноти в душі -- не ті.
Струни такі холодні.
Свічі такі святі.
Хрипло фальшивить голос.
Оплески все одно...
Чорний шинкарчин волос
Падає у вино.
Плачуть, регочуть п"яні...
Біга по столу гном...
– Досить, панове й пані.
Ніч пізнається сном. –
Пси чиїсь безпородні
Скимлять у темноті…
– Годі, кошлаті, годі.
Свічі ж такі святі...
                                                         

***
Коли  щось кошлате й страшне
У ваше вікно зазирне,
Сфотографуйте його.
Хто, як не ви, врешті-решт?!.







НАЙНЕЗНАЙОМІШІЙ НЕЗНАЙОМЦІ

Колись не в просторі, не в часові,
В якомусь тихому бою,
Зелені руки Фантомасові
Обхоплять талію твою.
А ти назад закинеш голову.
А ти забудешся в зірках.
Не буде тьми. Не буде холоду.
А буде усмішка і страх.
Це вже потому, це потому вже...
Метнешся боса по росі.
І озирнешся, усвідомивши,
Що ти - інакша, ніж усі…



***
Тремтять нашорошені скелі.
Тремким і твій голос зроста.
Ти тут одинока, Офеліє.
Ти можеш лічити до ста.
Душі – а вона ж нереїда,--
Належно тужити за дном.
Їй дивно, що  розум не відає
Про вічність між сонцем і сном,
Де водам підвладні епохи,
Де спокій пружний і густий...
А тут в тебе часу лиш трохи є –
Якраз, щоб вінок доплести...
Бо долі циклопове око,
Що висне в зеніті ненасть,
Не лишить тебе одинокою
І світу тебе не віддасть...



ТАБУ
Занедбаний пустир, куди й луна не лине –
В легені все село втягнув старий сарай.
Ні вікон, ні дверей, лише в стіні – щілина.
Туди не зазирай. Туди не зазирай!
Там хаос: там зола і щебети травневі.
Там ламані прямі, там сплетені криві...
Відьом тугі тіла, даровані вогневі,
Спливають і шиплять, мов свічі воскові.
Там  --  той, кого нема. Кого шукають досі.
Хто клячив по стерні і хмари розганяв.
Хто росам бив чолом, і воду пив із Росі  --
Він  іноді ірже, бо схожий на коня...




***
                              Тамарі Севернюк
Не спиться болотяним духам
І щезників сон не бере...
Сидить їжачиха і слуха,
Як страх капотить із дерев...
В ялиновій вічності синій,
Де квилить незрима сова, –
Як музика Моцарта, іній…
І наші сліди, мов слова.



***
Місяць високий, чи просто везучий я?..
Світло крізь шторки спазмами б’є.
У попільничці – попіл Везувія.
В товстому гамані – вільний об’єм...
Місяць достиг і розпався на скибища...
Пнеться за вінця смарагдовий змій...
Бідний гусаре, а ти ж йому вибачиш,
Тому коневі, що й досі не твій...
Місяць розпався -- вагома підстава це 
Стати невидимим для шинкарів...
Випалиш вгору – нічого не станеться.
Випалиш долу – загасне вгорі.
Вікна щезають, а може б ти випив ще?
Може вже спав би, чи думав про ту…
Бідний гусаре, а ти ж йому вибачиш,
Тому пістолю, котрий упритул...





***
А потім  порухом руки
Я два світи віддам безодні,
А потім  порухом руки
Я зупиню високий хід…
Протяжно витимуть вовки
Десь  у  туманності  холодній,
Протяжно витимуть вовки
На свій останній третій світ…
Ним, непричетні  до  землі,
Дерева  йтимуть  по камінні.
Дітиська  в  їхньому  гіллі
Розвісять  зорі за  хвости.
І місяць (той, що на шпилі) --
Він буде синій-синій-синій.
І юній вершниці в сідлі
Так важко буде не рости…






ДЗВІН, ЩО МОВЧАВ, АБО БАЛАДА ПРО БІЛЕ МІСТО

В’їхав Чорний владика, і військо за ним, --
Спокій Міста пустивши в дими.
Кажуть, холод  був дикий. І дзвін не дзвонив.
– Хочеш хліба? –  Ну що ж… То візьми…
Здивувався владика, і стримав своїх,
І закутався в шати пітьми…
Наче байдуже  Місту, що він переміг.
– Хочеш золота? –  Що ж… То візьми…
Стиснув Чорний владика руків"я меча,
І врочисто під звуки сурми
НАКАЗАВ  ЇМ --  ВІДДАТИ  НАЙКРАЩИХ ДІВЧАТ.
– Щастя хочеться? –  Що ж… То візьми…
О як гнав, о як смикав, як шпорив коня!
Вірне військо вернувши степам…
І прибув він додому четвертого дня, –
І, прибувши, навколішки впав.
То сміявся, то плакав, і руна писав,
В тінях саду вбачаючи вбивць...
І текли в його руки стрімкі небеса. –
Він Проклятому місту моливсь…





ВОНА, АБО БАЛАДА ПРО ПЕРЕЛЕСНИКА

Коли сумнів іще не виболів,
Коли блиски зійшли з лиця,
Клала руки на перса вибухлі
І вмирала при місяцях.
Кожен вечір,як сонце гинуло,
Ти вже знала -- тебе нема.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
Він являвся, і ти лякалася.
Опікали його персти…
Мряка місячна розтікалася.
– Відпусти мене. Відпусти…
Не пускай, не пускай же, Місячку,
Дай їй болю і темноти.
Хай горище горить і міситься.
Хай вищать в димарях чорти…
Хай намиста, полотна й китиці
Зшурхнуть з тіла, як листя з віт.
Хай святим вашим потом світиться
Цей шалений північний світ…
А на ранок – в устах полиново,
А на ранок – в очах пітьма.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…

;
І не квітчана, і не вінчана…
Воску звіривши переляк,
Ти почула: “Рятуйся, дівчино”.
Ти уперше спитала: “Як?”
І навчили. Усе, як писано.
Все,що відали --повіли.
Невдоволено киця пирснула.
З печі дим чомусь повалив…
Знову стелиш ряднину латану.
Догоряє твоя свіча.
Знову серце твоє калатає.
Біла свита повзе з плеча.
Чорне небо в очах стискається.
– Відпусти мене. Відпусти.
Ніч палає. Ніхто не кається.
Лиш, як завше, вищать чорти…
Знов намисто по грудях скапує.
Знову скапує жовтий віск.
Киця свічку загасить лапою,
Сонні двері замкне на хвіст.
Розметаєш волосся в темряву.
В білій шиї завмре життя.
І забризкає тьму простелену
Юна кров чи собак виття..
Небо зміниться. Небо спіниться,
Наче кава на молоці.
Чорним місяцем запроміниться
Гострий гребінь в твоїй руці…
Не чеши йому срібних кучерів.
Не в’яжи його душу сном…
Бачиш, в небі дві зірки змучені
Вже тремтять за твоїм вікном.
Він напився хмільної вічності.
Він лежить біля ніг твоїх.
Не розчісуй. Не треба, дівчино.
Ну навіщо тобі цей гріх?
…І загрюкали. – Двері вибили.
Розкололася тінь вікна.
Хтось пробив його серце вилами…
Хтось березовий кіл загнав…
Ти мовчала й кудись дивилася.
Ти не чула, як стигне час.
У клубок твоя киця звилася
І здригалася раз-у-раз…
Ще не знаєш: у світі Божому
Ти забудеш усе земне.
І зустрічному перехожому
Прошепочеш: “Візьми мене…”
Як не схоче – зав’єшся косами,
Будеш плакати на вітри.
Будеш полем ходити босою
І дивитися догори…
Піднебесся печаль прийме твою,
А ім’я відбере потік.
І знайдуть тебе в полі мертвою…
На Великдень у чорний рік.


________________________ Кара за весну________________________________



ЕВТІБІДА
А та перша стріла її груди прошила…
 Розколовся надвоє пробитий сестерцій.
Буйно квітне землиця, натуживши жили…
І стріла буйно квітне, уп явшись у серце…
Перепишеш цей степ – та не вийде набіло…
Бо замилений кінь вже біжить без попруги.
І цілує Ереб закривавлене тіло.
І виймає стрілу, щоб убити удруге…



***
У ліхтарів скінчилася весна.
Упало духом світле їхнє військо.
Сутуло відвернувшись від вікна,
Останній з них зникає по-англійськи…
А далі ж як? – спитаю в тишини.
Вона озветься сьомою струною.
На звук не дочекається луни
І лишиться до ранку тишиною…






***
                              За мотивами Йосипа Бродського
Хтось до тебе з полону --
Крізь туман без доріг…
Сліпо  вірячи дзвону,
Не дійшов, не добіг.
Він, упавши  на краї
Царства хижих боліт,
В чорних травах шукає
Звіра послід чи слід.
Ні, не ядом, --  росою
Пирсне паща  змії…
Смерть – не жах із косою –
В неї очі твої.





БИТВА

Буде сонце вогке і червоне,
Тлустий дзвін струхнеться від іржі...
В бій підуть беззбройні легіони,
І поляжуть неба  на межі.
Осушивши залпом крові чарку,
Втре Арей із вусів сивину...
Нишком ворон воронові каркне:
“Це, напевно, кар-ра за весну"…






СТРАТА ХАРАКТЕРНИКА, АБО БАЛАДА ПРО ЯНИЧАРА

Старий-старий. Початку світу свідок.
Метнув на тебе іскру з-під брови…
– А дай, турчине, кобзу напослідок.
Дивися тільки – струни не порви…
Султан дозволив непричетним рухом.
Ти взяв ту річ.Ти з неї зняв покров…
І вжалила  струна тебе у руку,
Чи то із деки  засочилась кров…
Юрба пустила шепоти по колу.
Султан підвівся. Він мовчав і блід...
Ти пригадав, що звуть тебе Микола.
І що тобі від роду двадцять літ.
Щось чудернацьке діється з юрбою --
Неначе світло сліпить очі всім...
– Ах, діду, заберіть мене з собою…
І  дід іскристо мружиться: “Ходім…”




ШЛЯХ

Хитається вершник,іскриться стерня…
Тумани.Тумани.Тумани…
Жбурляйте каміння… Лише не в коня…
Бо що як впаде та не встане?..
А спішений вершник у білому весь, –
Коса за плечима у нього...
На кутні всміхнеться (не дай же нам днесь):
„Ну, хто буде за вороного?”


***
А тут дрижать високовольтні лінії,
Тут  ходять по коров’ячих слідах.
Хтось журавля із вирію не вимріяв –
Саменьке пір’я опада на дах.
А ті, хто не навчились бути сивими,
Іще навчаться плакати в полин.
Кружляє журавель затертим символом.
Замало на гніздо йому стеблин…



ПРЕМ"ЄРА
                    За мотивами Лесі Демської
             
В шалу зітнувши ореол свічі,
Ввірвався протяг, дикий, мов Роландо.
Усе скінчилось.Опустіть мечі.
Хай глядачі вам кидають троянди.
Цей зал не застраховано від сліз,
Тож задихнувшись вічними словами,
Один із тих, хто був убитий вами,
Не встане поклонитися на біс. . .


***
На білім, на білім, на білім коні
Хтось їде,стуливши повіки.
Крізь іскри тюльпанів, по прошвах стерні.
На поклик невидимих вікон...
Коріння звивається,світяться пні...
Попереду -- храм шпичастий...
Хтось вершником мертвим на білім коні
Прибуде на прощу вчасно.





***
                              Іванові Андрусяку
І приходить той час.
І на вітрі шаліють коти.
І щаблями до нас
Хтось у білому
Долу  спускається.
Чуєш --  промінь дзвенить.
Треба тільки сказати: “Прости”.
Бачиш --  промінь дзвенить.
Я ридаю.
Здається, так каються…
Це ще важче таки,
Ніж у двадцять не бути старим,
Не зриватись вночі,
Не здійматись до Нього
По сходах цих…
У котячих очах
Задзеркалля й нічого окрім…
А Михайло Булгаков
Надламаним сміхом
Заходиться…




***                                І. Ш.           
Я маленький – мені не пишеться.
Ти велика – у тебе небо.
Нас чекає собака Вишенька.
Нам поплакати трішки треба.
Стільки в ночах всього намішано.
А трамвай наш ховає ріжки.
Ні, не страшно  нам --  просто місячно
І  поплакати треба трішки...



***
Недоквітнуть сади
Недоквітнуть дівочі коси.
А слова -- то сліди
В нікуди, в нікуди, в нікуди.
Ти за мною не йди –
Я згублюся в пустелях босо,
Щоб, вернувшись колись,
Попросити у тебе води…








________________________ Книга ТІНЬ СОВИ _______________

------------------------------ Пілігрими ---------------------------------







***
А степ розораний
Рудими зорями.
Над лепрозорієм
Гудуть вітри.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Цілуйте камені
Медвідь-гори.
Вона кошлатиться
На сивім заході.
А ви у захваті,
А ви в шалу.
Повстали з праху ви.
І стали птахами.
І крильми змахує
Ваш батько Лунь.
Ковтайте темряву
Вічми прозорими.
Вдихайте порами,
Як ворожбу.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Бо там, за горами,
Дружини ждуть…



ПІЛІГРИМИ


Нічка чорна, як душа.
Братчики, не спіть…
Там по тінях спориша
Шастає ведмідь.
Сміх чи стогін? Вітер? Птах?..
Господи, прости…
У глухих очеретах
Водяться чорти…
Густо-густо нависа
Запах від боліт...
Той, хто вірить в чудеса,
Відшукає брід...
Ясен білий, мов хорват,
Вгору пне персти.
Світить в небі вікна хат,
Щоб і нам дійти…









***
Він прийшов молодим чоловіком.
Стис їй руку – не боляче, ні.
І сказав: “Будем разом навіки.
Не дивись тільки в очі мені…”
А у глеках вино не прокисло.
Пси потерлись об ноги йому.
Лиш помітив сусідський хлопчисько,
Під повіками в дядька пітьму …



***
А той, що вигадує кораблетрощі,
Бува, острівець для забави здійме...
Чи то не назвав цього місця ніхто ще,
Чи то в нього надто багато імен.
Ти варвар голодний. Ти скелям не зодчий.
Не ти нанизав на них мряки рябі –
А шпиль, що нагадує дім твій праотчий,
Намислений кимось на згубу тобі.
Хребти і провалля, мов кардіограми
Старенької Геї, що просить води.
Ти віриш у лука, тож правиш вітрами –
Примарну грозу від очей відведи.
Стріла твоя віща – у щось таки влучиш.
Чи серце чаїне її обпече,
Чи сивих кокосів туга шкаралуща
Осиплеться друзком тобі на плече.
Натягуй, не цілься, хто вічний – вціліє.
Щасливі лінивці сопуть уві сні.
У присмерку кров має присмак олії
І, мабуть, так само шкварчить на вогні.
Дивися, не мружся, на сонце, що тоне, –
Бо тільки у небі дванадцять проб’є,
Печаль Посейдона, на колір бездонна,
Поглине цей острів за те, що він є…
 

***
Верхи на восьмім валу
Чайки впадають в екстаз…
Вітер лоскоче стрілу –
Море хитається – раз!..
Стань трохи далі -- ось так
Довго дрижить тятива…
Пальці мертвіють, і в такт
Море хитається – два!
Постріл і посмішка в ціль...
Все. Отепер говори…
Ти ж пробачаєш цей біль? --
Отже ти виживеш --  три!


***
Не зачиняйте вікнам світ.
Хай дивляться в дощі.
Хай небеса стікають з віт
На ваші на плащі…
Я – той, хто трохи змок і змерз.
Це теж важлива роль.
Зі мною згоден бурий пес –
Противник парасоль.
Завершать зорі свій політ
На дні калюжних плес.
Не зачиняйте вікнам світ.
Там я та бурий пес.



***
Він же знає, знає Місяченько.
Бо на те він – Місяць, а не хтось.
Всіх, кому було недалеченько.
Всіх, кому дійти не довелось.
Шлях їм не вказав і нам не вкаже.
До забави темної швидкий,--
З-поміж звірів обирає пажа
(Звірі ті – здебільшого вовки) …
Поповнівши, вкутавшись у славу,
Огляда князівство степове
І веселій зграї на розправу
Жеребця каурого зове…
Нагукавшись, ошалілий наче,
Хлебче кров заблудлим із сердець.
Ні, чогось не знає він, не бачить
Не іде каурий жеребець…


 ***
А я усе блукаю по дощах.
Старий острожник,вхожий до покоїв...
Колись і вам явлюся при свічах.
І розкажу про все, чого не скоїв.
Ще дзвонить дзвін. Ще славиться цей світ.
Гуде з криниць печаль його бездонна.
П"є-келих б"є -- за сотні ваших літ
Бешкетний привид п’яного Війона.
Нехай вас не лякає сива тінь,
Ні кров століть, запечена на скроні…
Нам не забракне вічності. Амінь.
Допоки степом ходять білі коні.


-----------------------Смереки над Стіксом----------------------------------------------



***
                            Олександру Башлачову
Там сьогодні туман.
Не дивіться туди, перехожі.
Там розводять мости.
А бруківку мести – суєта.
– Ти останній? Та ні.
А хоча, я не впевнений. Може…
– Ти літаєш? Та ні.
А хоча, я не впевнений. Так.
Там сьогодні туман,
І ні в чому немає різниці.
Все подібне на все,
Тільки неба краї - золоті...
А дзвонар ще сидить
На саменькім вершечку дзвіниці,
І на Думськім годиннику –
Десять хвилин по житті.



СІЧНЕВИЙ ДИПТИХ

І.
А надворі зима.
Ти сьогодні сама.
Ти нанизуєш вогник на ґніт.
Хтось шкребеться у тьму,
Мабуть, зимно йому… –
Не лякайся, то Місячний Кіт..

II.
Чуєш кроки гучні…
Бачиш тінь у вікні…
Не підходь туди, ради Христа.
Хтось регоче у тьму,
Мабуть, чорно йому… –
Помолись, то Господар Кота…




***
Чекав, чи ні -- вона приходить знову.
Тобі долоню в кучері кладе...
— Твій білий кінь стоптав земну основу.
Твій чорний кінь примчав тебе в ніде.
Та не тривожся: далі буде просто.
Вбіжить чужак і звернеться на “Ви”...
Вже зєднано для тебе час і простір
У довгий шлях під крилами сови…



***
А ватра Купала
Далеко-далеко.
Тут нетрі хижацькі.
Й повітря густе...
Впадеш – а я бігтиму
Поміж смереки
На плач ненароджених
Наших дітей...
Я – п’яний лісничий.
Я - сила пропаща.
Вертаюся вовком
На круги своя.
Гарчить, завиває,
Звивається хаща,
Регоче сичем
І сичить,мов змія...
Я п’яний, я п’яний.
Вином і виною.
Калата приклад -
Аж не чую плеча.
Вона ж була, братчики,
Просто сарною…
З очима, що схожі
На очі дівчат…



***
                  За мотивами Юрія Литвина

Вулиці вмирають. Тихо і пречисто.
Більше не боятись їм мітли...
Чи були ви містом? Чи були ви Містом?
Як же так – ви містом не були?!.
Пси підземні бродять метрополітеном.
Холодом їм віє із очей.
І чомусь неонам знов на серці темно...
Мабуть,за природою речей...
Обірвалась нитка.Відьмине намисто...
На печаль. На блідість. На пургу…
Хтось лишився містом.
Хтось лишився Містом.
Просто попелищем на снігу.


***
Впадає Стікс у Чорне-Чорне море,
В широтах, де  ридає Поліфем,
Де кожен острівець – на сонце хворий
І складений з неправильних морфем.
Там звикли риби до зелених бликів,
Шаманять чайки на прозорість хвиль,
Там сплять вітрила – був їм світ великим,
То ж є чим снити, доки в морі штиль…
Та день прийде, нежданий і шалений.
Все стане виром під водою й над…
Тоді забудуть злякані Сирени
Високі звуки власних серенад.
…І лиш весло з Харонового плоту
За двісті миль до паралелі ікс
Нам нагадає із коловороту,
Що тут колись впадав у море Стікс…








***
Білих риб у брудній воді
Насторожують сплески весел.
Човнярі іще молоді
(Після смерті по десять весен).
І клубочиться неба дно.
Сизий мул у повітрі висне.
Їм відомо усе давно,
Бо між ними присутній вісник.
Там попереду скеля скель.
Там циклопи пітніють в кузнях.
Їх залізо іще грузьке.
Та до ранку воно загусне.
Змінить форму, здобуде зміст.
Ковалів перевершить зростом...
Забрязкоче гребнястий хвіст.
Заблищить золота короста.
Не вслухайтеся як реве
Металева стрімка потвора…
Адже човен уже пливе.
Човен буде тут зовсім скоро.
І на берег зійдуть вони.
І останній ітиме перший.
Бо його чорно-білі сни
Переповнені святом звершень.
Ошалілий, зрече Слова,
І почезне в зубах дракона.
Задимиться суха трава.
Заклекоче вулкан поклонний.
Все, що вічне, злетить увиш.
І лавина тіла закрутить.
І не стане нічого, лиш
Білі риби пливтимуть в сутінь…
А далеко десь є земля.
Там по ночах вогні зелені.
Там ім’я свого короля
Славлять лицарі безіменні.
Там зросте Нострадамус, щоб
Залишити нам у конверті
Найправдивіший гороскоп
Без наявної дати смерті.



***
Ще так тісно. Бо з неба не йде кутя.
Ще так блідо. Бо в венах застиг потоп.
Я жалівся, що в мене нема взуття,
Доки стрів чоловіка, котрий без стоп.
Сонце скапує воском. Приймай цю гру.
Він, коли засинає, спішить кудись...
Жовті стовбури милиць у цвілий ґрунт
Запустили коріння – і прийнялись...
Ридма молиться в руки невинний тать.
Оповіч йому казочку, оповіч...
Розверни йому землю на сорок п’ять,
Поверни йому кроки на цілу ніч.



***                                   Тетяні Шамрай
На кроки сповзаються вулиці
Бруківка як вата, м яка.
Відколи квартали поснули ці,
Ще ними ніхто не блукав.
То ж ти прикидаєшся тихою,
Подалі тримаючись від
Будинків, що мертві та дихають
І часом зітхають услід…





***
А ті смереки так бояться смерті.
Такі тривожні, звихрені такі…
А їхні тіні вже вітрами стерті.
А їхні душі все іще стрімкі.
Десь там під небом, жовтим та далеким,
Їм інша заповідана земля…
Шумлять над Стіксом зрубані смереки.
Стоять собі прозорі і шумлять…



БАЛАДА ПРО ЧОРНОГО ПСА


“Гой, Маріє, Марієчко,
Я вже скоро прийду...”
Покотилося пір’ячко,
Куди вітер подув.
Захрустіли під стопами
Жовті душі гаїв.
“Навіть дим над окопами
Пахне тілом твоїм...”
Виноградне сузір’ячко
Опаде в лободу.
“Ти не думай, Марієчко, –
Як сказав, то прийду...”

Зачалася із просині
Сива тінь кажана...
Як побільшало осені,
Заридала жона...
Домовик її змучений
Кинув хату мести:
Був би грамоті учений –
Сів би й сам за листи.
Капле віск із підсвічника.
Тьма стійка, як вино.
Горобиної ніченьки
Хтось торкає вікно.
“Гой, Маріє, Марієчко,
Гой, Марієчко, Ма...”
Чорний пес на подвір’ячку.
Більш нікого нема.
Сухоребрий приблудонька...
Вовна клоччям звиса.
А зіниці – о людоньки! –
Несобачі у пса.
Не злякалась погладити...
Відсахнулась – пече...
Чи не в Нього --  у ладонька
Він позичив очей?..
А печаль потойбічна їх –
От і правда уся.
Сліз не стане для відчаю, –
То сміятимешся...
Гой, Маріє, Марієчко,
Пробудись, не тремти...
Просто звихрило пір’ячко
Задзеркальні світи.
Капле віск із підсвічника,
І нікого ніде...
Не тремти – це лиш ніченька.
Як сказав – то прийде...





--------------------------- Летюча Голандія -------------------------------


***
Я падаю вище. Я падаю вище.
Немов не зумисно, немов просто так….
Я знаю ці вишні, уквітчані вишні…
Та я їм не вітер. І навіть не птах…
То ж я й не літаю, – я падаю в небо.
Набридло гойдатись в дерев на руках...
– Ну що ви, дерева.... ну що ви… не треба!
Я ж навіть не п’яний. Тим більше, не птах…

 ***
Вона, стрімка, оголена і світла,
Мушкет підійме з мокрої трави…
І ти завчасно задихнешся вітром,
Відчувши над собою Тінь Сови.
То дивний постріл, мовби і неточний,
Та вп’ється в серце ґудзик золотий.
Лежи в траві і не заплющуй очі, –
У всьому світі вбитий тільки ти…
А крапля крові – їй так мало треба! –
Засяє, дочекавшись  пролиття.
Всміхнеться жінка, що стріляла в тебе:
«Ну от і маєш Орден «За  життя»…».



***
                                                                         Ви чули: піднялися ціни на небо?..
                                                                         Маріанна Кіяновська
Тихіше, панове, тихіше, – там дзвони…
Іде  хтось по місту у довгім плащі.
І плащ його -- чорний, як сонце – червоне,
І виснуть на вишнях воскреслі хрущі.
Тихіше, панове. Він -- дивний. Ви -- гірші…
Там дзвони, там крики, тож вийдіть на шум.
Ви чули: піднялися ціни на вірші…
Ви чули: а я їх уже не пишу…




 ***
А ти й не бачиш – я стою за шторою.
Мене  нема  уже  четвертий  день.
А над  твоєю  свічечкою  хворою
Глухий  годинник  кашляє і йде.
Ялинка  наша  мружиться  до  місяця.
Вві  сні  літає  добрий наш воркіт .
У  цій  кімнаті Всесвіт не уміститься.
Навряд  чи в ній уміститься і світ.
Погаснуть  тіні -- ангел їх задмухає…
Позамерзають Ельмові вогні.
Іде  годинник.  Сніг іде. Ти слухаєш?
Мене немає.  Холодно  мені…




***
Поверни мене, білий соколе…
Я останній з Савур-гнізда.
Тут у небі годинник цокає.
Там у долах шумить вода.
Пазурі твої злою правдою
Зав’язали малому світ.
Впертий лучник намарно вгадує
Ледь окреслений наш політ.
І парує прозорим смородом
З цих гримучих чужинських рік.
І гроза гримить над Княж-городом
І одежі змива з калік.
А степи кишать вурдалаками.
А стерня від чуми руда.
Сива птаха мене оплакує –
Я останній з її гнізда.
Перехоплене павутиною,
Переплетене золотим,
Зависа воно над лавиною,
Невагоміше, аніж дим…
Я впізнав би його, та що ж, коли
Ти не віриш моїм сльозам…
Не вертаються білі соколи,
Я не вмію вертатись сам…









                             
***
Годі аркуші моря 
Гортати нудні –
Ні вітрил, ні апострофа…
Вір старому шаманові,
Тобто мені…
Присягни духам Острова!
Я тебе роздягатиму, наче банан.
Я тебе роздягатиму.
Я тебе не віддам ні чужим племенам,
Ані леву патлатому.
Я облуплю твій стан, покуштую на зуб –
В мене мудрість у зубі є.
Нам махатиме прапором сивий Колумб.
Що пливе до Колумбії.

***
Поливав я магічний хвощ,
Заклинав я зорю Сатурн…
І нарешті накликав дощ,
І на ринві з ним грав ноктюрн.
Поза тим, ми лабали рок,
Під кінець танцювали твіст,
А коли я до нитки змок,
То сховався у Ваш підїзд…
Я такий, як сто літ назад.
Я такий, як сто літ убік.
Я смішний, як отой солдат,
Що на старість із війська втік…
                       



ПЕРЕДЗИМ’Я
                                                                    Л. X.
(цикл)

*
А нам з тобою ні-ні та й холодно.
Твій плащик жовтий стікає в осінь.
Далеко ще до приїзду Воланда.
Та й до Різдва іще часу досить…
А ми з тобою бродячим парками…
Дивися – білка. Ну он же – бачиш?
А бідне сонце об’їлось хмарками.
– Ну що ж ти, сонце? – Та так. Бо смачно ж...
А ти волосся даруєш вітрові.
І розсипаєш по білій шиї.
Тікаймо звідси під ясен віттявий,
Бо сизе небо дощем прошиє…
Ця печериця з розкішним равликом…
Цей дух озонний, цей кіт пропащий…
Блискоче світ, наче пізнє яблуко.
Але чому в тебе ЖОВТИЙ плащик?

*
Сніг, завтра перший сніг.
Завтра? Звичайно, завтра.
Інії вже рясні.
Вже догоряє ватра.
Ніч. Завтра перша ніч.
Наша з тобою, перша.
Чуєш? Кричать півні,
В космос дзьоби задерши…
Жерсть… Небеса, як жерсть.
Жар від листків опалих…
Маєш високу честь –
Мій поправляти шалик.
Осінь. Туман. Антракт.
Схили гілок пологі.
Начебто просто так –
Очі у нас вологі…

*
Стали пітьмою сутінки.
Темінь --глибока тема.
Ні ліхтаря-супутника,
Ні світлячка таємного…
Місяця, дайте місяця!
Трохи. Ну хоч би чвертку.
Вісточка лине в місто це
Голубом, чи конвертиком...
А з невимовних далечей,
З диких країв безсоння
Їде, чай попиваючи,
Щастячко у вагоні...

*
Так буває інколи.
Так буває.
В час, коли безлистіють ясени.
Біле місто з білками
І трамваями
Відлітає в Африку до весни.
І летять церковиці
І будинки…
І летять проспекти, і сипле сніг.
Наче казка мовиться
З серединки,
Наче ти всміхаєшся уві сні…
Ластівки втомилися -
Сушать ласти...
Ну а нам і фізика – не закон...
От лиш,як прокинемось,
Не упасти би!..
І не зіштовхнутися з літаком...


        ЦИКЛ БЕЗ НАЗВИ 
                                            Ользі на прізвизько Хом’як

*
Не роздивитись: він гнідий,чи білий...
Не стати перед очі вогняні…
Афіною по місту, що горіло,
Ти мчала на примарному коні.
Ті, хто зневажив вирок зодіаків,
Іще пускали стріли навмання…
І я тебе жалів, і майже плакав,
Що ти не вмієш падати з коня...

*
Не знай  – не треба:
Погано мені. Погано.
До краплі крапля
І  -- піниться каламуть.
Цей парк минає,
А  наче ще зовсім рано.
Цей парк минає.
А з ним і слова минуть...
Тут ходять люди.
На  чорта  вони тут ходять?
Хмільні  дерева
Шикуються в думний ряд.
Неонний  спалах –
І пада  іскра  на  протяг.
І завмирає –
Рукописи  ж  не горять…


*
Тс-с… Я чую птаху у твоїх грудях…
За шумом крил
Здогадуюся, що вона сива,
І любить кришений хлібчик...
Та я не можу погодувати її з руки.
А кожного вечора,
Коли з Місяця падає листя,
Я молюсь Владареві птахів, –
Щоб не кликав Він птаху твою
Від моєї раніше...

*
Цей парк минає. Здрастуй, я пішов.
Бо  щонесонце – квітка  Маргарити.
І човгання потертих підошов
Рятує від потреби говорити.
Хай буде шумно! Хай кричать коти!
Хай вибухають яблука червоні…
Гілки жадають крові, щоб рости,
Тому вони нам ціляться у  скроні.
 Опів-на-ніч  ударить листопад.
І мокрі лавки кануть в круговерті.
І в сивім світлі паркових лампад
Не буде ані стежки, ані смерті…





ТРИПТИХ З НОВЕЛИ "ПОЛУДЕНЬ"

*
І здригнеться гілля,
І зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило.
Ось Вам, люди, земля.
Ось Вам піни далекої Лети.
Ви ще трішки живі.
Ще в раю вербеня не цвіло.
Білий світ – на шматки.
Чорний Всесвіт – на білі комети.
Щоб у теплій траві
Ваші зрошені стопи звело.
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
Ще не жовк деревій.
Ще в раю вербеня не цвіло…

*
Розсувається час.
Розсуваються пізні тумани.
Море. Бриз. І пісок,
Що зсипається з білих долонь.
Що світилам до вас?
Все на світі триває і тане.
І зліта волосок,
І його досягає вогонь.
Йде від моря дівча
І когось докликається: “Де ти?”
І ятриться прибій
І втонути сонцям не дає.
Ось вам, люди, свіча.
Хай зустрінуться два силуети.
Хай з-під ваших з-під вій
Занебесніє небо моє…

*
Зорям важко самим,
Адже зорі до болю осінні.
Вже на диких вітрах
Доіскрилось у ріках вино.
Скоро згаснемо ми.
І завихряться зоряні тіні…
Хай повториться страх.
Хай повториться все від основ.
Білий світ – на шматки.
Чорний Всесвіт – на білі комети,
Ви ще трішки живі,
Це було вже, було вже. Було…
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило…




Маніфест

Я, здається, іду вам назустріч.
Я, здається, такий, як колись.
В заповітному срібному люстрі
Мій лункий силует запаливсь.
Ваші коні зриваються диба.
І шаблі ваші вгору течуть.
Я, чужинець на прізвище Скиба,
До очей піднімаю свічу.
Завмирають навскач  “Мерседеси”
І міста обертаються в степ.
Як не вщухнуть воронячі меси,
Цілий світ полином поросте…
Вимикайте свої мікрофони.
Із повік утирайте туман…
На коліна, нардепи і фони, –
Я – філософ на ймення Роман…
…А якщо раптом хліба не стане
І по степу завихриться сніг, –
Не до хати, то хоч би до стайні,
Але тільки пустіть на нічліг…